Герой АТО Вадим Свириденко: "Те, що сталося зі мною, - це десь між пеклом і дивом"

Сьогодні - розповідь про мужнього й позитивного Вадима Свириденка. Усі кошти з продажу журналу підуть на психологічну реабілітацію та спортивне протезування ветеранів АТО.

Санінструктор 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади, 43 роки.
Втратив стопи та кисті рук у Дебальцевському котлі взимку 2015 року. Бере участь у марафонських забігах та мріє про створення сучасних центрів реабілітації для бійців АТО.

«Я народився у Києві, виріс у звичайній родині. Мама була головною медсестрою, батько працював у видавництві. Ще з дитинства мені дуже подобалися рухливі ігри і спорт. Я обожнював грати у футбол, ходити в ліс, на річку, рибалити. Спорт – невід'ємна частина мого життя, яка дуже допомагає мені і зараз.

Після школи я вступив до медичного училища, вивчився на фельдшера. Далі відслужив строкову службу у прикордонних військах і вступив до Київського національного університету ім. В. Гетьмана, який тоді називали «Нархоз». Потім, зрештою, пішов батьковою стежкою – працював у видавничій сфері, зокрема, продавав рекламні площі у ЗМІ.

Санінструктор

Коли весною 2014 року на Донбасі розгорнулися військові дії, я одразу зрозумів, що мене мобілізують. Повістка надійшла мені влітку того ж року – її просто кинули у поштову скриньку. Це була третя хвиля мобілізації, коли вже стало зрозуміло, що це справжня війна, а не просто АТО. Добре пам’ятаю, як прийшов додому після роботи і батько сказав мені: «Ось повістка».

Від проходження медичної комісії я відмовився, сказав, що точно здоровий, і мене офіційно мобілізували. Далі був полігон і розподілення у бригади: я потрапив на посаду санінструктора у 128-му мукачевську гірсько-піхотну бригаду.

На передову в АТО нас розподілили восени. Спочатку були позиції у Луганській області, потім – шахти під Єнакієвим і Дебальцевим. Ми змінили десантників і утворили на позиціях під Дебальцевим свого роду підземне містечко.

Війна – це дуже брудна справа. Все зовсім не так, як показують у фільмах: і снаряди по-іншому підриваються, і очі у людей зовсім інші. Те, що сталося зі мною, – це десь між пеклом і дивом. Пеклом, бо таке важко пережити. Дивом, бо я це витримав і вижив.

Фото: Олександр Мордерер

Обкладинка нового спецвипуску журналу «Viva! Переможці». Придбати спецвипуск можна в кіосках із пресою в усіх містах України, крім зони АТО й АР Крим. Усі кошти з продажу журналу підуть на психологічну реабілітацію та спортивне протезування ветеранів АТО.

Друга частина соціального мультимедійного проекту  «Переможці» - спільна робота команди Телевізійної служби новин ТСН на телеканалі 1+1 та Viva! Лучший журнал о звёздах.

Проект «Переможці» - це і вражаючі фото, створені Олександром Мордерером і Тетяною Рубльовою, і відеоарт з неймовірними кадрами зі знімального майданчика, і цикл сюжетів новин ТСН, і спеціальний благодійний випуск журналу VIVA! Переможці.

У кадрі – люди з необмеженими можливостями, ветерани АТО та паралімпійці, які втратили частини тіла, але не втратили сили духу! 15 нових надихаючих історій про мужність та перемоги над собою, над болем, над обставинами.

Партнерами «Переможців» стали: Андрій Мацола, засновник Центру практичної допомоги захисникам України AXIOS, Міністерство закордонних справ України, Національний паралімпійський комітет, благодійний фонд «Серце воїна», Клініка доктора Валіхновського, туристична компанія «Феєрія», RunUkraine, організатори візиту Ніка Вуйчича в Україну агенція Key Strategy, дизайнер Андре Тан.

Наші досягнення: За перший рік існування проекту ми здійснили всеукраїнський та світовий виставковий тур. Виставка відвідала 15 країн та 18 міст. За цей час більше 20 млн людей дізналися про проект.

Спецвипуск «Viva! Переможці 2» - 15 надихаючих історій про ветеранів АТО та паралімпійців, які втратили частини тіла, але не втратили сили духу й жаги до життя.

«Команда Viva! сьогодні представляє новий спецвипуск «Viva! Переможці», який став логічним продовженням мультимедійного проекту «Переможці». Благодійний номер вже можна придбати в кіосках преси по всій Україні», - сказала головний редактор журналу Viva! Іванна Слабошпицька.

Усі кошти з продажу журналу підуть на психологічну реабілітацію та спортивне протезування ветеранів АТО.

Дебальцевський котел

Вранці 16 лютого 2015 року ми виїхали на допомогу блокпосту, який мав стримувати наступ. Як тільки ми зайшли у посадку, поруч зі мною вибухнув танковий снаряд. Я отримав осколкові поранення у руку та ногу. Командир нашого екіпажу також був поранений. Нас евакуювали до медроти, надали там допомогу і до вечора ми лишилися у бліндажі – чекали наказу виїжджати знову. Наказ був увечері: «Хлопці, будемо прориватися до Артемівська», – сказав нам командир.

Я був легким 300-м (пораненим. – Ред.), тому їхав у БТРі. Рухалися ми колоною – всього було два БТРи, КаМаз і «Урал». Машина, в якій я був, у якийсь момент наїхала на міну. Прямо переді мною почав плавитися метал. Життя мені тоді врятував командир, – він витяг мене до того, як почав підриватися наш БК (боєкомплект. – Ред.).

Почалася шарпанина, постріли, вибухи. Я не міг зорієнтуватися і бачив, як поруч зі мною помирають побратими – після підриву нашої машини вижили далеко не всі. Потім виявилося, що і «Урал» з колони потрапив на міну, проте цій машині пощастило більше – у неї залишився цілий мотор. Тоді ми вирішили всіх поранених перевантажити в «Урал» і на ньому вертатися назад, – по мінному полю та ще й в оточенні шансів вижити у нас практично не було.

Щойно рушили – знову натрапили на міну. Вибуховою хвилею мене підкинуло догори і так вдарило об землю, що я не міг навіть поворухнутися. Зверху насипалися речі з «Уралу» і я почав кричати командирові, аби він витяг мене. Чув ще голоси інших хлопців, а потім командир хрипким голосом відповів: «Вадиме, вибирайся сам – я в такому ж стані, як і ти».

На фото: Тетяна Рубльова, арт-директор студії Олександра Мордерера, Вадим Свириденко

Вбивчий мороз

Ми вибралися з-під завалів, залізли в кабіну багатостраждального «Уралу», накрилися ковдрами і вирішили дочекатися ранку, бо вночі наосліп рухатися було неможливо.

Настав ранок і я зрозумів, що серед живих лишився сам один. Всі, хто міг рухатися, пішли. Повсюду були мої загиблі побратими. Командир замерз в кабіні «Уралу», і я чув його останній подих. Потім мені розповіли, що поранених було десь 12–15 чоловік, а вижив тільки я.

Рухатися не було сил. Намагався встати, пройти бодай пару кроків, але падав на землю. Знову і знову. На вулиці було понад 20 градусів морозу, і він забирав у мене останні краплини життя.

При собі я мав мобільний телефон, який дуже добре тримав заряд. Мені телефонували друзі. Один з них був у Києві і зі столиці намагався знайти мене, підняв на вуха всіх, кого тільки можна було. І я дуже чекав, що мене знайдуть до того, як я помру.

У чеканні, десь між життям і смертю, я провів чотири доби. Потім мене знайшли, але не наші – то були вороги.

Полон і ампутації

Далі був полон та Донецьк. Заради справедливості скажу, мені на тій стороні надали компетентну медичну допомогу, а ще годували і навіть давали солодкий чай. Там, в лікарні Донецька, я бачив багато наших хлопців. Нам не дозволяли особливо говорити, але я розумів, що всі вони, як і я, потрапили у полон після пекла в Дебальцевому.

Через якийсь час важких 300-х, серед яких був і я, обміняли. Нас доставили спочатку у Дніпро. Згодом мене перевезли у Київ. Я потрапив в Опіковий центр.

Моя дружина була тоді на останніх місяцях вагітності, але трималася надзвичайно мужньо. Про те, що через обмороження і гангрену я втрачу і руки, і ноги, їй сказали першій. І знаєте, що вона зробила? Нічого. Просто нічого мені не говорила. Усміхалася і була поруч. Про ампутації я дізнався вже перед самою операцією. Навіть лікарі наді мною тоді плакали і говорили: «Тримайся, ти ж один вижив!»

Після ампутацій рук та стоп я майже впав у відчай. Але потім, завдяки підтримці родини та інших військових, які також втратили кінцівки, я виробив оптимальний для себе варіант реабілітації. Зі мною займалися лікарі, я знав, що будуть фантомні болі (болі в ампутованих кінцівках. – Ред.) і що це треба побороти без наркотичних медикаментів, я дивився тільки мультики, читав книжки із позитивним сюжетом і, звісно, працював над собою.

Марафон

Влітку 2015 року я поїхав на реабілітацію до США. Пройшло чотири місяці після ампутації, і я вже ходив на протезах. Для кожного бійця період реабілітації визначається індивідуально. У моєму випадку це було вісім місяців.

Ми були на спеціальній базі недалеко від Вашингтона. Я бачив там американських військових, бачив, як вони живуть після ампутацій активним життям і навіть бігають марафони.

Пробігти й собі марафон стало моєю метою, однак досягнути її виявилося важче, ніж я розраховував. Вперше я побіг на звичайних протезах. Це було у спортзалі на нашій базі. Під час занять волонтери вирішили витерти мені піт з чола, а я не дався і якось інстинктивно побіг від них. Це було неймовірне відчуття – ти біжиш і ти живий!

Вчитися рухатися на спортивних протезах дуже важко. Набагато важче, ніж на звичайних. Зараз в Україні спортивні протези для бігу мають лише три людини. Я – один з них, і дуже цим пишаюся. Є, звісно, певні проблеми, особливо із технічним обслуговуванням протезів, але я вірю, що Україна дійде до того рівня, коли з цим не буде перешкод, і тоді ви скажете друзям: «А хто цей крутий хлопець, який щоранку бігає на стадіоні? – Та це ж ветеран АТО! Бачили, які в нього блискучі металеві ноги?»

На фото: Анна Гвоздяр, волонтер, координатор з питань міжнародної співпраці проекту, Вадим Свириденко, Соломія Вітвіцька, куратор проекту

Вадим Свириденко пробіг 10 км під час Марафону морської піхоти у США восени 2016 року. З 1 грудня того ж року він призначений уповноваженим президента України з питань реабілітації поранених учасників АТО. З редакцією Viva! Свириденко зміг поговорити з п’ятої спроби – у нього надзвичайно багато роботи і зустрічі розписані з ранку до ночі. Вадим мріє збудувати повноцінний реабілітаційний центр для військових, де окремо будуть опікуватися учасниками АТО, які отримали контузії.

Правила життя Вадима Свириденка:

1. Не жалійте хлопців з ампутаціями – ми такі самі люди, як і ви. Жалощі – це принизливо, і користі вони не приносять.

2. Передусім, треба нагороджувати не самих військових, а їхніх дружин. Одному Богу відомо, скільки в цих жінках сили і терпіння.

3. Я не люблю розбалакувати про дружину та дітей: моя родина – моя фортеця.

4. Що б не сталося, як би життя вас не випробовувало – шукайте мотивацію рухатися далі. Без мотивації нічого неможливо досягнути.

5. Спорт – це життя. Я до поранення був дуже спортивний і зараз намагаюся тримати себе у формі. Впевнений, що саме спорт має бути однією з перших складових реабілітації учасників АТО.

Фото: Олександр Мордерер; Тетяна Рубльова, арт-директор студії Олександра Мордерера

Обкладинка нового спецвипуску журналу «Viva! Переможці». Придбати спецвипуск можна в кіосках із пресою в усіх містах України, крім зони АТО й АР Крим. Усі кошти з продажу журналу підуть на психологічну реабілітацію та спортивне протезування ветеранів АТО.

На фото - команда проекту: Ростислав Валіхновський, Тетяна Захарченко, Олександр Мордерер, Андрій Ушенко, Тетяна Рубльова, Андрій Мацола, Андре Тан, Єлизавета Мерешко, Олександр Сарабун, Соломія Вітвіцька, Іванна Слабошпицька, Юрій Дмитренко, Роман Торговицький, Анна Гвоздяр

Друга частина соціального мультимедійного проекту  «Переможці» - спільна робота команди Телевізійної служби новин ТСН на телеканалі 1+1 та Viva! Лучший журнал о звёздах.

Проект «Переможці» - це і вражаючі фото, створені Олександром Мордерером і Тетяною Рубльовою, і відеоарт з неймовірними кадрами зі знімального майданчика, і цикл сюжетів новин ТСН, і спеціальний благодійний випуск журналу VIVA! Переможці.

У кадрі – люди з необмеженими можливостями, ветерани АТО та паралімпійці, які втратили частини тіла, але не втратили сили духу! 15 нових надихаючих історій про мужність та перемоги над собою, над болем, над обставинами.

Партнерами «Переможців» стали: Андрій Мацола, засновник Центру практичної допомоги захисникам України AXIOS, Міністерство закордонних справ України, Національний паралімпійський комітет, благодійний фонд «Серце воїна», Клініка доктора Валіхновського, туристична компанія «Феєрія», RunUkraine, організатори візиту Ніка Вуйчича в Україну агенція Key Strategy, дизайнер Андре Тан.

Наші досягнення: За перший рік існування проекту ми здійснили всеукраїнський та світовий виставковий тур. Виставка відвідала 15 країн та 18 міст. За цей час більше 20 млн людей дізналися про проект.

Спецвипуск «Viva! Переможці 2» - 15 надихаючих історій про ветеранів АТО та паралімпійців, які втратили частини тіла, але не втратили сили духу й жаги до життя.

«Команда Viva! сьогодні представляє новий спецвипуск «Viva! Переможці», який став логічним продовженням мультимедійного проекту «Переможці». Благодійний номер вже можна придбати в кіосках преси по всій Україні», - сказала головний редактор журналу Viva! Іванна Слабошпицька.

Усі кошти з продажу журналу підуть на психологічну реабілітацію та спортивне протезування ветеранів АТО.

ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ: Журнал VIVA! и ТСН презентовали спецпроект "Переможці" и открыли фотовыставку